ВОНИ ВЖЕ ВОЮЮТЬ

ПІдрозділ де служить Олександр Царенко потребує берц, одягу, особливо нижньої білизни. Засобів гігієни. Хто може допомогти — дайте знати.

І ще інформація. Один із льотчиків, збитого 6 червня над Слов»янськом літака родом із Ямполя. Прізвище — Камінський. Його батьківська хата недалеко від комунгоспу. Очевидно завтра будуть його хоронити в Ямполі. Хто може — прийдіть чи приїдьте — проведемо в останню путь героя. Герої не вмирають!

Крим посміхається… крізь сльози

Сумно від того, що кримчани не бачать, як нам перекривають не тільки воду, а й повітря. Кримчани чекають відсотків. Стають до банкоматів, записуються в черги до банків. Записуюся і я. Просто так. Поки  кілометрова черга до мене дійде, зійду з дистанції. Мені вручили талончик №278.

— Але два ще перед вами, — попередили. — Поки що вони чи то в морзі, чи то в лікарні. Принаймні, обох забрали по “Швидкій”. Так що, якщо з генеральним дорученням прийдуть їхні діти чи онуки, ви їх пропустіть. Бо всяке може бути. Може, грошей не вистачає на похорони.

Я погоджуюсь і обіцяю. Хтось з перших рядів гукає:

— Якщо нам видадуть відсотки, скинемося по рублю. Все-таки в нашій черзі стояли. Свої ж… люди. Може, вже й колишні…

Я не второпаю, чи це гумор, чи це всерйоз. Але знову стає сумно. Згадую зовсім сонячні, кримські дні. Портрети Путіна, Аксьонова. На останнього казали, такий же злодюга, як і Янукович. Але портрети Януковича над Чорним чи Голубим кримським морем чогось до літачків не чіпляли. Путін літав сам. Хоча б міг поруч з Януковичем. Все ж друзі. Скажи хто твій друг… Потім до Путіна приліпився якийсь інший тип. Одні казали — це Аксьонов, інші — Чалий. Я подумав – жеребець. Виявилося, що самозваний мер Севастополя. Стало ще більш сумно. Прапори гордо розвивалися під гвинтокрилами над голубими хвилями. Під музику. Духового оркестру. Все в кремлівському дусі. Під парканами лежали п’яні. Освідчувалися вголос у любові До Росії і царя. Інші уточнювали: царя в Кремлі нема. Ті погоджувалися, не заперечували. То, мовляв, я з п’яної голови бовкнув. Втратив орієнтацію у Московській історії. Знаючий історію уточнив:

— У нас тепер імператор. Як у Китаї. Тримаймося, мужики! Наше знамено не тільки над Рейхстагом. Ми його і в Варшаві, і в Хельсінкі, і в Празі завтра-післязавтра повісимо. Там також усі затараторять – по-русскі. Не захочуть — примусимо. Патронів і автоматів у нас вистачить. Хохлам грошей не дамо. А от патронів — скільки хочеш. Хай самі себе відстрілюють. Так сказав Жириновський. По севастопольській чорній трубі. Вона тут називається місцевим мікрофоном.

У мене ж перед очима картинки. Картинки з дитинства і зрілості. Часи першої окупації. Тепер – другої. Кругом ходять прибульці. Марсіяни. Усі в зеленому. Море голубе. Асфальт із сірого став чорним. Люди злі. Запитують, чи будуть ці зелені чоловічки їхніх курей стріляти. Сказали, що поки що вони тренуються на людях. Восени плодоноситимуть груші. Будуть груші збивати. З автоматів. Патронів у Путіна вистачить. Ще ж трохи від Сталіна залишилось.

Жартують. У стилі Жириновського. І в  російському дусі. Всюди в Криму русскім духом пахне. Як у нас. У Донбасі чи у московському патріархаті. У Криму це багатьох заспокоює. Бо краще груші з автомата збивати, аніж свійських качок і курей. Все-таки путіністи — не гітлерівці. Менш цивілізовані, але більш агресивні.

Новостворений Аксьоновим і Константиновим кримський народ нагадує мені ранню Південно-Африканську республіку. Сонце, тепло, голубе море і люди в… клітці. Стоять і дивляться на звірів. У зеленому. Так і я колись дивився із клітки на звірів. У Африці. Ми у клітці (на авто) — звірі на волі… Сміливіші, скажімо, тигри, підходили до наших кліток, принюхувалися. Дехто не витримував такого сусідства, кричав:

— Від’їхали. Ще розірвуть.

— Не розірвуть. Клітка із сталевого дроту, — екскурсовод заспокоював.

Тепер ті клітки скидалися на паркани колишніх олігархів. Уздовж моря. Усі художньої ковки. Надійні. На одних ще не зірваний золотий Тризуб. На іншому, по сусідству — золотий двоголовий. Безхатченко, схожий на бородатого старовіра, деякий час дивиться на це позолочене диво, потім спльовує і релігійно висловлюється:

— Однім Божім міром мазані. Там всі разом будемо, —  по-філософськи мовив і пішов, втративши і орієнтацію, і ентузіазм.

До моря, як і до прісної води, поки що доступу нема.

— Треба до хохлів повертатися. Русскій язик і при них був і без них, але він не годує, — так  резюмує чоловік іншому чоловікові. Обидва з порожніми бутлями в руках.

— Батя, раніше треба було вставати, — хтось  перехожим з лавочки.

— Опохмелявся. Проспав.

—  Мабуть, після вознесіння прапора над головою Путіна? — цікавляться.

— Прийдуть хохли – жовто-блакитний повішу. Давай жовто-блакитний і ще не вмерла… Може, хоч трошки поживимо, як у Європі…

Лавочка зримувала назву згаданого континенту з частиною власного тіла. Я пішов далі. Але “співбутильників” без прісної води не обганяв. Боявсь — ще розізляться. Подумають- хоче сволота раніше них якусь чергову чергу зайняти. Притишив хід. Зелені чоловічки на мене підозріло подивилися. То поспішав, тепер притишив хід. Підійшли. Вимагають документів. Показую.

—    Фотоапарат є?

—    Нема, — кажу. — А що він заміняє паспорт?

—    Ти  мені пожартуй, — русскоязичною пояснив. — А то скоро у нас Путіна побачиш.

Я прикусив язика. Бо другий йому сказав:

—    За такі слова раніше нього загуркотиш.

—    Я ж пожартував.

—     Путін жартів не любить.

—     Все, замовк.

Я також. Про Путіна у Криму, як про покійника: або нічого, або хороше.

Я ж його взагалі не згадував. Залишив це для кримчан. Хай краще в черзі згадують. Звичайно, якщо Няша — прокурор з автоматом — дозволить. Поки що сидить. Щоправда, не там де треба. Але це на мій погляд. Путін на неї дивиться по-іншому. І Няша по-іншому дивиться на свій портрет. Широко розплющеними очима. Над портретом — напис. Великими літерами. Українською. Її це бісить. Вона читає. Про себе: “Її розшукує міліція”. Під портретом Няші-прокурора її справжнє прізвище. Не псевдонім, не кличка. Няша опускає очі  і присутнім виписує папірці.

— Грошей нема, — відвідувач читає няшин папірець.

— Бери мітлу, — пропонує Няша. – Мітла тебе навчить, як політично висловлюватися.

—    У мене болить рука і заслуга перед родіной…

—    Яка? — цікавиться Няша.

—    Я прапор родіни чіпляв, поcковзнувся і дах поїхав, руку зламав і пришиб голову.

На тверезу голову треба чіпляти… За родіну — в одиночку. На сімох чоловік…

Спекотно. Кримське сонце смалить. Хоч бери піт з лиця збирай. Пий, як росу. Море ж солоне. Скоро його вичерпають на туалети. Вже українську нафту москалі будуть голими руками на шельфі добувати. Я йду далі, мене від Няші відпустили. Все-таки журналіст. Що з нього візьмеш. Гонорарів не платять. Вік не для Няші. Хоч у мене і прописка  київська, і давня. Як я. Няша на мене навіть не глянула. Автоматом  папірець виписала. Сказала:

— Свобод ний.

Я перехрестився і знову пішов. „Свобод ним”, але з папірцем і автографом Няші. У Криму цікаво. Як на екскурсії. Одну окупацію я на своєму віці уже бачив. Тепер дивлюсь на другу. Згадую першу. У наше село як гітлерівці зайшли, спочатку усі дерева позрізали. Танки і гармати ними поперекрашували. Але морду, як під час другої окупації рашистами, за українську мову не били. Українських церков не закривали. Попів не розстрілювали. У Криму, як і  в путінському Донбасі, краще українського язика не висовуй. Якщо не відріжуть, як Пугачову за малоросєйське наречіє, то відірвуть разом із зубами. Про всяк випадок язика сховав за зуби. Ряси у мене у речмішку не було. Я далі йшов спокійним за своє життя. Витяг з кишені словника. Власного. Англійсько-російського. До мене одразу підійшов дивак. Заглянув у словник.

— Що вивчаєш? — запитує не кепка, а  картуз у плащі. У таку спекоту. Ніби у дощовий Альбіон зібрався. А може, разом з Путіним служив у молодості.

—    Що вивчаєш? Я тебе спрашую, — повторяє капелюх у плащі.

—    Вивчаю русскій язик. Ним разговарівад Ленін і… Путін.

—   Путін до сіх пор разгаварівает, — уточнює. — А то, что  ізучаєш руській: ха-ра-шо, — якось по-японському закінчив і додав:

Пахвально. Скоро русскій во всьом мірє будєт...

—    Мені вже доповідали, — відповідаю.

—    Кто доповідав?

—    Жириновський,- кажу. — Щойно по радіо города-героя Севастополя. Города русской слави, — підлизуюся, щоб знову не потрапити до Няши. Кабінет прокурорші — це не те саме, що її спальня...

—    І що Жириновскій сообщіл? – видно, перевіряв чи точна у мене інформація.

—    Сообщив, що русскій язик і флаг буде і у Варшаві, і в Празі, і в Хельсінкі...

—    Вєздє. Понімаєш? Вєздє…

Я поняв. І пішов подалі від філолога. Присів на лавочку. Поруч — дві дами. Не в моєму смаку. Але обидві приємні. За Гоголем в усіх відношеннях. Одна працює, але дуже хоче на пенсію, інша не працює, але дуже хоче на роботу. Помінятися місцями не можуть. Квартирами можуть. Роботою — ні. Не той профіль. От проблема. Кримська.

— Чого ви йдете з роботи?

— Не платять. Ні рублів , ні гривень. Кажуть — чекай 2017 року.

— І що буде?

— Настане рай. А я один рай вже пережила. За радянської влади. Другого не хочу. А ви чого рветеся на роботу?

— Грошей нема. А на пенсію тільки у 2017 році. Довго чекати.

—  За яким законодавством?

—  А я хіба тепер знаю?! Чую по духу, що ще б працювала. Аби ж платили.

—  Путін на вертольоті, севастопольці казали, на 9 травня гроші з неба скине. На честь свого приїзду і перемоги.

— Чи доживу я до такої світлої перемоги без копійки грошей?! Чи все це побачу?

—  Може, й не все побачите, але Путіна обов’язково. Його по телевізору додатково показуватимуть.

— Тоді можна й на пенсію, — я  мовив на понятому язику і пішов від дам, бо капелюх  вже стирчав із-за райських кущів Криму.

Пішов до своєї черги. Хотілося побачити, як вона просувається. Чи як паровоз, що вперед летить, чи як наша колишня “Кравчучка”. Підійшов. З моргу і з лікарні ті, що мали стояти попереду мене, ще не повернулися. Я дивився на бублик. Черги. Дивився і дивувався. Всі читали. Я тепер зрозумів радянський парадокс: грошей мало, а в черзі людей багато. І всі інтелектуали. Читаюча публіка. В руках книжки. Різні. Від “Ідіота”, “Злочину і кари” еФ. Достоєвського до “Кому на Русі жить хорошо”. Хтось з черги (менший на зріст від Путіна), присів, читає на обкладинці заголовок-запитання “Кому на Русі жить хорошо?” Розправляє плечі, шепче читачеві на вухо: Путіну… Путіну хорошо…

Хтось рефлекторно реагує:

—  Що Путіну?

— Путіну слава! – рефлекторно і перелякано відповідає допитливий.

— І почет, — втручається третій.

З’являється біля черги капелюх і плащ китайського виробництва. Всі замовкають. Я йду далі. Зупиняюся біля лотка. Хотів запитати у крайнього, що дають, але стримався, бо почув:

— Кажуть Україну до Ізраїлю приєднають, як нас Путін до Росії.

— Ото хохли заживуть. Одружусь на хохлушці. Не заради борщу і вареників. В Ізраїль хочеться. З потрійним громадянством. Подалі б від цих, — бере ноткою нижче. — Рашистів.

— Ти, мабуть, не москальського походження?! Дуже вже сміливий. Як для Криму !

— Сто відсотковий, але відмовлюсь. Навіть піду на обрізання. Так жити далі не можна. Жінка кинула. Поїхала в Україну, каже хочу в Європу. А я тут, мабуть, у голубі запишусь. Треба й собі в собі ту Європу відчути.

Цей також тихо римує континент Європу з власною частиною тіла. Я ж іду ще далі, поки вони мене не послали туди ж.

Мені у Криму подобається. Люди, можливо, й виживуть. Все-таки сміються. Жартують, хоч і без води, і з порожнім тазиком. Ноги і все інше можна і в морі помити. Кажуть. Хоч і не гігієнічно. Всюди “золото” плаває. З путінських сортирів нема чим те золото змивати. Під кущі не йдуть. Не гігієнічно і мухи розводяться. А в морі в самий раз. Дивись вітер російський з Кремля подує — все на Туреччину попливе. У Гібралтар через Дарданелли аж у Середземне море. І там русскім духом запахне. Гордість. Великоросійська.

Почуття гумору — це добре. Сміх — також. Бо ж сміх краще, аніж черги з автомата Калашникова, чи розпорювання животів у Донбасі. А я залишаю Крим. Через чотири години рідна Україна. Після двох перевірок. Залишаю Крим живим, чого не скажеш сьогодні про Донбас. Живим, бо в іншому випадку цих би рядків не писав. Сиджу тепер і думаю, що сміх врятував світ. Може, сміх врятує і Донбас, якщо донбасівці підуть по моїх слідах. Це ж так просто. Взяти квиток до Сімферополя, а там пішки, пішки і до кримського народу. Все ж цікаво пізнати різницю між двома новонародженими у ХХІ сторіччі народами: кримським і донецьким.

Крим жартує,  Донецьк стріляє. І там і там, якщо серйозно, то далеко не до жартів. Але краще сміх, аніж постріли. Може, й виживуть. І там і там. Поруч них же Україна. Вона багатьох рятувала. Врятує і цей світ. Поки що божевільний. На чолі з Путіним. Але Путін не вічний. Вічні народи. Слава їм!!!

Олег ЧОРНОГУЗ